Сьогодні старий знайомий Юрій Тарасович, колишній КДБіст, розповів мені чудову історію з лихих 90-х. Почув він її від приятеля по дачі, з яким не раз ділили чарку.
Чого він тільки не наслухався за ці роки — часом такі жахіття розповідав, що аж апетит зникав і шашлик у горло не ліз (адже м’ясо ж…). Але ця історія — з тих, що й самому приємно згадати, і переповісти не соромно.
Нині він — полковник у відставці, а тоді, на початку 90-х, був ще капітаном і служив у Києві.
— Щодня — стрілянина, «стрілки», вибухи, розборки. І нам оце все розгрібати. Одного ясного літнього дня, за черговим викликом, їду з групою на місце події.
Будівництво — невелике, майже в центрі міста. Під’їжджає швидка. Дивимось: стоять дві машини. Попереду — «Жигулі», в’їхали в купу піску, а позаду — джип «Черокі».
Я багато бачив машин після вибухів, і спершу подумав, що спрацювала якась міна. На джипі — жодного цілого скла, вм’ятини по всьому кузову. А от «Жигулі» — цілісінькі, навіть без подряпини.
З джипа лікарі дістали чотирьох «братків» і поклали на ноші (п’ятий стікав кров’ю під машиною). У всіх — осколкові черепно-мозкові травми. Хоч важких серед них не було — троє при свідомості, але обличчя — жодного цілого місця.
Потерпілих відвезли в лікарню. А під час обшуку джипа, у запасному колесі, ми з понятими знайшли пістолет ТТ із набоями. Потім двоє з них «сіли» надовго, інші троє відбулись переляком: тріщини черепа, вибиті зуби, один взагалі зір втратив. Але це вже пізніше…
Почали з’ясовувати: хто, кого і чим так «обробив»? Дивимось — у цілих «Жигулях» сидить водій, очі — як у переляканого поросяти.
Витягли його, розпитуємо, що сталося.
— Таксував я спокійно містом, — почав розповідати. — Голосують чотири дівчини, років 15–16. Звичайні собі, з сумками й тенісними ракетками в чохлах.
Посадив — поїхали. Тут по дорозі підрізав мене джип із цими бандюками. Кричать, погрожують. Чи я їх підрізав, чи «за шашечки» гроші хотіли здерти, а може просто дівчата їм сподобались. Криками змусили їхати за ними.
Привезли сюди, на будівництво. Джипом підперли мою машину до піску, витягли мене, дали по морді. Потім взялись за дівчат. Одній розбили ніс до крові.
Решта троє — молодці! — поки шум стояв, відбігли до купи щебеню, розчохлили ракетки і давай, метрів із семи, щебінь у бандюків запускати. І так, знаєте, подачі — мов із гармати.
Бандюки спершу кинулись на них, але даремно: тільки головами крутять, а каміння — прямо в лоба. Страшне було видовище. Як тільки руки від голови — одразу кілька каменюк у ціль. Такого я навіть у кіно не бачив!
Дівчата їх загнали назад у джип. Один аж під машину заліз. А ті далі «працюють»: по вікнах, по кузову. Як кулеметом. Братки пробували виглядати, але швидко зрозуміли: щоб живими лишитись — краще лежати нижче вікон.
Схоже, охоронець викликав міліцію. Як тільки завили сирени, дівчата спокійно заховали ракетки й пішли собі.
Шукати їх я не став (у самого така донька росла), та й затримані особливо не наполягали. Одне діло — на будівництві «в аварію потрапити», інше — пояснювати, що тебе малі дівчата «віддубасили»…
До речі цікава історія як дружина Діми отримувала грінкарту: бувальщина з життя
Мораль цієї історії:
У житті не завжди перемагає сила чи зброя. Часто вирішальними стають сміливість, кмітливість і нестандартний підхід. Не варто недооцінювати навіть тих, хто здається слабшим — адже іноді прості підручні засоби й розумна тактика здатні зламати будь-який сценарій.
